Вчорашній вечір з “Fight Club”

Знаєте, є фільми, які чіпляють тебе у 16 років. Потім дивишся їх знову у 25, і вже не так сильно, бо ти виріс. А є такі, що з кожним переглядом відкриваються інакше. “Fight Club” саме з цієї категорії.

Чесно кажучи, я навіть трохи сміявся з того, що цей фільм був “іконкою бунту” у підлітковому віці. Футболки з Тайлером Дьорденом, цитати про споживацтво — це все виглядало круто, але, якщо згадати, більшість з нас просто хотіла виглядати “бунтарями”, а не реально ламати систему.

Вчора я переглянув його знову. І знаєте, що змінилось? Мене перестали так цікавити бійки чи “анархія проти корпорацій”. Зараз я більше бачу самотність головного героя. Цю дивну, липку порожнечу, коли в тебе є робота, квартира, навіть симпатичні меблі з IKEA… а всередині — нічого.

Фільм, як на мене, не про “бийся і руйнуй”, а про пошук справжності. І про небезпеку того, коли твоя жага змін стає неконтрольованою. Тайлер — це, мабуть, такий демон, якого ми всі трохи боїмось у собі.

Мені здається, що “Fight Club” зараз навіть актуальніший, ніж у 1999-му. Бо ми живемо у світі, де знову всі намагаються “виглядати” замість того, щоб “бути”.

І так, я пам’ятаю головне правило. Але ж порушити його — і є суть цього фільму.